[UA] «Нове місто друзів»: Ярема Малащук та Роман Хімей

Чи «новий» спільний світ – це занурення у ще одну утопію єдності? Або краще підготуватися до прогулянки серед її уламків?

Дует українських митців Яреми Малащука та Романа Хімея, або Yarema & Himey, органічно балансує на перетині двох відгалужень сучасної культури: відеоарту та кіно, групових мистецьких проєктів та міжнародних кінофестивалів. З одного боку, вони постають у ролі режисерів, які випробовують мову кінематографічних прийомів у просторі сучасного мистецтва. Однак, у новому виставковому проєкті, вони деконструюють режисерську одноекранність у роботі з експозицією та вибудовують наратив з допомогою різних відеоробіт.

«Нове місто друзів» – перша персональна виставка Малащука та Хімея, що проходить у травні 2021 року в Щербенко Арт Центрі у Києві, Україна. Проведення виставки обумовлене перемогою митців у конкурсі для молодих українських художників МУХі 2019^[1]. Крім МУХі, протягом останніх років Ярема та Роман представляли свої документальні та мок’юментарні фільми і короткометражні відеороботи на різних культурних платформах в Україні та за кордоном, зокрема на міжнародному кінофестивалі Docudays UA, співпрацювали з голландськими художниками Metahaven, отримали головну премію PinchukArtPrize 2020 тощо. У цьому сенсі значна частина їхніх робіт перебувала у рамках порівнянь, умовностей та правил групових проєктів різного формату. Нині ж, у персональному проєкті, вони створюють широку історію, незалежну від групових концепцій.

Роман Хімей: Так вийшло, що на відміну від більшості інших художників, ми почали свою творчість з конкурсів, які часто нагадують спортивні змагання і вже давно чекали, коли буде окрема виставка. Ми завжди працюємо з фільмами, які спричиняють складний продакшн та бюджет. Це часто призводить нас до того, що ми концентруємося на моноекранній художній мові, але у нас завжди виникали ідеї комунікувати з глядачем через поліекранність.

Пітер Штрауб, теоретик кіноекрану, говорив про те, що коли ти працюєш з екраном у галереї, то вже апріорі працюєш з двома просторами одночасно. Виставковий зал сам собою провокує художника з ним взаємодіяти, а для авторів, які працюють з відео, це відповідно завжди подвійний процес, адже кіно – завжди робота з простором, перспективою, часом, драматургією.

СПІЛЬНЕ У «НОВОМУ МІСТІ ДРУЗІВ»

У виставці «Нове місто друзів» Малащук та Хімей представляють декілька фільмів та відеоперформансів, знятих у різних містах України: Мирнограді, постіндустріальному місті на сході країни — у Донецькій області та Коломиї^[2], старому місті з комплексною історією у західній частині країни – Івано-Франківській області. Попри наявну географічну опозицію розташування міст, художники не протиставляють їх у відео, а працюють з їхніми незалежними одне від одного політико-історичними особливостями.

Так поза технічними експериментами з постійним медіумом митців, проєкт приховує тривалу історію осмислення режисерами локального ландшафту. На її основі митці виокремлюють спільні дії акторів окремого історичного тла, а також працюють з поняттям спільного^[3] у сучасності. Назва проєкту «Нове місто друзів» запозичена з вірша Волта Вітмена, поданого нижче, до якого автори також зверталися у своєму короткометражному фільмі-есеї «Присвячується молоді усього світу» (2017). У новому проєкті, ідеї єдності, які закладав американський поет у свої рядки у другій половині XIX століття, віднаходять ранньосоціалістичного прочитання, притаманного сучасному дискурсу, що зі свого боку підлягає неоліберальній критиці.

Бачив я місто уві сні, /
Непереможне, хоч би на нього й напали всі царства земні. /
Бачив у сні я Нове місто друзів. /
Найвищою цінністю була там cила любові великої. /
І вона всіх за собою вела. /
Любов ця щомиті проявлялась у діях кожного з людей нового міста. /
Поглядом кожного і мовою кожного^[4].

Волт Вітмен, 1867 рік

Стоп-кадр з фільму «Нове місто друзів», 2021. Надано митцями.

У розмові з Яремою Малащуком та Романом Хімеєм виявляється, що однією з цеглин-підвалин зацікавлення урбаністикою стало їхнє занурення у праці про громадсько-політичні зв’язки міст та мистецтва. Зокрема у есеї 2015 року «Перформування спільного міста» Паскаль Ґілен пише про спільне або «комонізм» у значенні матеріальних та нематеріальних ресурсів, якими громада розпоряджається разом^[5].

Рухаючись за хронологією й співставляючи наявний міський устрій з позицією мистецтва у ньому, соціолог культури подає чотири типи міст: монументальне, ситуативне, креативне та спільне. У цій класифікації спільним постає місто, яке заохочує до реалізації гнучких креативних ініціатив (або тактик^[6] за термінологією, яку використовує Ґілен) на противагу до чітких державних правил (або стратегії^[7] за відповідною термінологією). Це динамічна та гнучка структура, у якій низові ініціативи підтримує капітал згори і кожен має змогу привласнити простір^[8].

Зі свого боку, у наративі Малащука та Хімея спільне постає як інструмент для вивчення міських реалій постіндустріального Мирнограду та космополітичної Коломиї. Відбувається одночасне конструювання та деконструювання спільного або нового простору зі шматочків міст, застряглих між монументальними та ситуативними. А самі митці, як і митці спільного міста, аналізують суспільний устрій відвіданих міст, щоб через свої роботи їх перформувати. Зі свого боку, назва «Нове місто друзів» збирає собою усі відеороботи і маніфестує неоднозначність поняття спільного у точках і універсального, і окремого географічного, історичного та соціального ландшафтів.

Ярема Малащук: Проєкт також про нерозуміння того, яким має бути місто. Ви приходите на виставку, яка називається «Нове місто друзів», але у ній ви побачите все, крім самого міста друзів. Це продовження образу Дон Кіхота, який трансформувався. Як і лицарство, любов – не померла, вона має віднаходити нові способи вираження. Вона має трансформуватися і знаходити нові сили, щоб відроджуватися. Я говорю також про права і свободи, про спільність, про дружбу. Ідеї спільного майбутнього, єднання звучать наївно. Ми теж над ними іронізуємо, але відмовитися не можемо. «Нове місто друзів» – це річ, через яку ти надієшся.

ПОСТІНДУСТРІАЛЬНИЙ ЛАНДШАФТ МИРНОГРАДУ

Переходячи до окремих відеоробіт, все починається, закінчується чи продовжується (за відсутністю хронології проєкту й рівнозначністю її елементів констатувати точку відліку немає сенсу і можливості) з міста Мирноград Донецької області. Основною галуззю виробництва міста довгий час була гірничодобувна промисловість, а шахта Новатор стала головною точкою, що сформувала весь устрій та структуру однойменного віддаленого району Мирнограду. Так склалася стратегія будування індустріального міста за часів Радянського Союзу, яка зараз, у постіндустріальні часи викриття екологічної загрози подібної промисловості та постійного коллапсу шахтарської мережі, стає абсолютно нерелевантною для сучасності, але продовжує бути основним елементом історичного й фізичного локального ландшафту.

У фокусі уваги митців постає одна з таких точок трансформації сучасного у минуле. Так основою відеороботи стали події загибелі гірників під час аварії на шахті Новатор у 1977 році, через що вона згодом була закрита. Маркшейдери змогли чітко вирахувати точне місце аварії, тому саме над ним, за містом було встановлено обеліск загиблим. Майже півстоліття потому, митці разом з місцевими мешканцями об’єднуються у створенні подальшого відеоперформансу, у якому вони досліджують присутність цієї історії^[9].

Ярема Малащук: Разом із жителями Мирнограду ми пройшлись від руїн шахти до місця смерті гірників. Наш маршрут був чітко прив’язаний до підземних ходів шахти Новатор, але рухались ми поверхнею. Відбулася децентралізація монументу, яка змінює осмислення регіону з монументального індустріального до постіндустріального. На Донбасі ми часто чули вираз «Щоб потім не казали, що ми не…». Не обов’язково з прив’язкою до пам’яті, але завжди як звертання до якогось центру, до іншого. У цій роботі ми створюємо монумент у русі, комеморативну ходу, яка стверджує власну пам’ять регіону.

Роман Хімей: Взагалі, з початку пандемії, кожен по-своєму зупинився в часопросторі. Після такої зупинки починаєш дивитися не так довкола, як більше під ноги. Прихована-видима історія району Новатор і знання, яке ми отримали після спільної ходи, спровокувало нас заново розглянути ґрунт рідного міста.

Стоп-кадр з фільму «1967–…», 2021. Надано митцями.

КОЛОМИЙСЬКИЙ ЖИТЛОВИЙ ДВІР, ВКРИТИЙ ЄВРЕЙСЬКИМИ НАДГРОБКАМИ

З одного кінця залу до іншого глядач переміщується з Мирнограду до Коломиї, точніше від монумента загиблим шахтарям до житлового двора на вулиці Франка, який доглядають прибиральники. Вони фарбують бордюри, оновлюють паркан зеленим кольором, замітають, зчищають ножиком шви. За цю територію відповідає Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ), яке й наймає прибиральників. Важливо зазначити, що земля цього подвір’я вкрита надгробними плитами (мацевами), які у 1967 році влада Радянського Союзу зі старого єврейського цвинтаря перенесла у двори, за 20 років після винищення євреїв за часів Голокосту. До цього, євреї складали 49% населення Коломиї.

Загалом, у Коломиї було три єврейські цвинтарі, кожне з яких зараз переформатоване або знищене. Перше, найстаріше кладовище XVIII століття, було розташоване поруч з міською ратушею. Там поховано учнів Баала Шем Това, засновника хасидизму, який теж бував у Коломиї. Другий цвинтар перетворили на парк, саме звідси були взяті мацеви й покладені у дворі, який задокументували митці у своєму відео. Третій цвинтар початку XX століття теж знищений. Від нього нині залишився лише паркан та сліди від пострілів у ньому. Територія цвинтаря зараз використовується у ролі футбольного поля.

Ярема Малащук: Радянський Союз хотів збудувати нове місто, Коломию для пролетаріїв, виходить – для українців, для «тих, кому вона належить», як кажуть теперішні, нові містяни. Мацеви встановила ще радянська влада, а сьогодні жителі двору не хочуть прибирати надгробки, бо бояться, що двір залишиться незаасфальтованим. Міська рада міста теж відхрещується і каже що вся відповідальність лежить на ОСББ. Місто продовжує жити у цьому бюрократичому приватизованому статусі кво.

Місцевий коломийський телеканал НТК або «Нове Телебачення Краю» неодноразово транслював громадські слухання з вирішення долі єврейських кладовищ. Показовим прикладом для розуміння ситуації є обговорення огородження єврейською громадою своїх поховань на території зони парку на вулиці Чехова. Представництво міської ради вважає, що це рішення порушує нове земельне законодавство, тоді як деякі коломияни стурбовані, що, дозволивши єврейській громаді володіти цією ділянкою, Коломия надасть їм можливість зазіхати на інші території^[10]. З іншого боку, громадські активісти наголошують на важливості досягнення компромісу почасти тому, що історія єврейської громади на землі передує історії нинішніх жителів, які були переселені із сільських районів у радянський період^[11].

Роман Хімей: Якщо Донбас завжди потерпав від іронії з боку зверхнього метрополісу, то Коломия потерпає від іронії з боку драми самої історії. Як у максимально прозаїчній грецькій трагедії, українці все-таки отримують свою українську Коломию, але в неочікуваний для них спосіб – через «визволення» радянськими військами. Така українізація міста нагадує мені сцену з екранізації твору Гете Сокуровим, де Мефістофель з силою натягує на Фауста лицарські обладунки, а той зі скривленою гримасою та заплаканими очима під вагою кольчуги намагається випростатись у могутню постать воїна. Відповідальність за забуття єврейського населення коломийщини, як кошмарна естафета передана нацистами радянській владі, дійшла і до теперішніх мешканців ОСББ. Коло відповідальних звужується до конкретної громади. Мешканці щорічно замовляють послуги прибиральників та малярів для того, щоб упорядкувати приватну територію перед весняними святами. Вони мітлами та ножами вичищають плити перед хрущовкою, не здогадуючись, що своєю хореографією наближуються до комеморативного ритуалу. Могильний камінь з єврейського кладовища вібрує під ногами і попри обставини, в яких опинився, він до сих пір зберігає своє першопочаткове значення. Деколонізована Коломия виходить з чужого сну в свій приватний «замок владних надій».

Стоп-кадр з фільму «Нове місто друзів», 2021. Надано митцями.

СУЧАСНЕ МІСТОБУДУВАННЯ ТА МІСТОРУЙНУВАННЯ

Дослідження внутрішньої тканини міста привело митців до фокусування на зовнішніх змінах, які сьогодні відбуваються з об’єктами минулого у їхньому рідному місті. Пересуваючись Коломиєю, їхню увагу привернув процес руйнування австрійської військової казарми, побудованої за часів Австро-Угорщини. Її не визнали архітектурною пам’яткою, і нині просто цеглина за цеглиною її розбирають місцеві будівельники. Проте, якщо зупинитися біля будівлі довше, можна помітити, що цеглу не викидають, а підбирають знизу і старанно відчищають певно для створення нової забудови чи декорування інтер’єрів.

Роман Хімей: За часів Австро-Угорщини українське селянство межового королівства Галичини^[12] було скудно обділене земельними наділами та виснажене злиднями, по суті, це був найбідніший регіон імперії, звідси масова робоча еміграція до Бразилії та Канади. Але зараз про це мало хто згадує. Частіше можна почути фразу: «Шо шо, але за австріяків було найліпше».

Ярема Малащук: Поблизу цієї анти-будови ми помітили декілька дітей, які граються тими ж цеглами і переносять їх у двір свого житлового комплексу. Дії дітей виглядали як надія, але одночасно й як пародія на чоловіків, котрі розбирають будинок. Вони розривають контекст сучасного містобудування, створюючи «Нове місто друзів». Назва виставкового проєкту виникла саме після нашого спостереження за цією капіталістичною забудовою, хаотичним споживанням, руйнацією. У жесті дітей це вивернуте будівництво наче постає через наївну надію на те, що з нього виникне щось нове, краще. Зрештою, на фоні деструкції, виникає конструювання.

У контексті сучасного містобудування в Коломиї художники представляють ще один фільм, історія якого починає діалог з гіпотетичною долею австрійських решток. В іншій частині міста знаходиться кафе «Кіблер», що засноване в колишній студії Олександра Кіблера, місцевого придворного фотографа часів Австро-Угорської імперії та до радянського періоду. Зараз інтер’єр кафе видається апогеєм багатошаровості історичних пейзажів, де відскановані фотографії Кіблера на подібних цегляних стінах співіснують із сучасними дешевими барвистими меблями.

ПЕРФОРМАНС ВИГАДАНИМИ МАРШРУТАМИ КОЛОМИЄЮ

Примітним у створенні спільного наративу на основі дослідження різних географічних точок є наступний відеоперформанс-екскурсія місцевого мешканця Максима. Він, рухаючись стежкою вздовж австрійської казарми, зображує палицею на землі можливі маршрути містом, які постійно здійснює сам: «Від Бандери я йду до 10-ї школи, від 10-ї школи повертаю до парку Кірова, від Кірова повертаю сюда і бачу криницю, від криниці сходжу до книжкової, а від книжкової…», – і так далі.

Разом з Максимом уявну подорож Коломиєю здійснює группа місцевих жителів: декілька жінок, чоловік та діти. Перформативна хода коломиян стає частиною більшої процесії, розпочатої жителями Мирнограду. Кожен з них дістає з-під землі чи збирає назовні важливі маршрути, які формують ландшафт міст; робить видимими невидимі для сучасних локальних обговорень точки у тканині міста.

Ярема Малащук: Максиму 15 років, це міський персонаж, який відповідає образу сучасного міста, де є нескінченна забудова, збираються і розбираються будинки, а культ Австро-Угорщини співіснує з пост-радянською реальністю. Максим нам здався персоніфікованою агонією цього міста. Своєрідний еврімен: ні малий, ні старий, ні бідний, ні багатий. У просторах сучасних забудов та присутнього минулого він ніби кудись спішить, але до пуття нікуди не йде.

Стоп-кадр з фільму «Нове місто друзів», 2021. Надано митцями.

НАПІВЗРУЙНОВАНИЙ КОРАБЕЛЬ МРІЇ

Зрештою, ми стаємо реципієнтами проєкту, у якому через широкий спектр часових точок, пунктів на карті, соціальних груп чи владних режимів постає іронія, стривоження чи співпереживання, осмислення, надія. Попри можливе бажання не погодитися, навігація виставкою чи шлях ландшафтом сучасності у кожного залишаються подібними.

У вирі міфів та фактів історії «Нове місто друзів» наче вступає в опозицію до репресивних ідеологій минулого. Але з іншого – створює свою. Проте у ній спільність – не заклик до майбутнього, а розбір у ньому вже наявних спільних точок у соціально-історичному тлі певних міст.

Ярема Малащук: «Нове місто друзів» – наче напівзруйнований корабель мрії. Ця виставка включає роботи, які говорять про невизначеність майбутнього і хаос минулого. Донбас постає як територія, далека від капіталістичної агонії забудов, а також агонії 4-х окупацій, які спіткали Галичину. На Донбасі є вітальна енергія постапокаліптичного нового міста. Ніби ми ходимо по нових непротоптаних маршрутах у регіоні війни, індустріалізації та екологічної катастрофи. Ми протоптуємо «Нове місто друзів», на яке надіятися дуже важко.

Ми хочемо створити простір, де буде відчуття, що поза критикою також є захоплення, грайливість з усіма термінами, з географією, ландшафтами. Ми живемо у цьому і у нас є співчуття до місцевих жителів. І є любов до минулого, до пам’яті міст.

Наприкінці ми опиняємося у Києві, місті найбільш мультиландшафтному та найбільш чутливому до перипетій історії чи зіткнення наративів. У контексті ідейного боку виставки місце її проведення набуває особливого значення. Попри відсутність Києва у відеодослідженнях українських міст, його фізична присутність докладає свою яскраво виражену космополітичну спільність. Ми все-таки опиняємося у «Новому місті друзів», складеному з частин присутніх та неприсутніх в експозиції проєкту міст, але чи є цей простір містом? Та чи є він спільним? Чи є новим?

^[1] МУХі (за абревіатурою Молоді Українські Художники) – поліфункціональний проєкт, спрямований на послідовну і тривалу роботу з підтримки українських художниць і художників на етапі їхнього становлення. За результатами оупен колу міжнародна команда експертів відбирає 10 фіналістів конкурсу, що беруть участь у груповій виставці. Троє переможців конкурсу отримують грошову винагороду та можливість проведення персонального проєкту у ЩАЦ.

^[2] Коломия – також рідне місто митців.

^[3] Термін, який використовує Паскаль Ґілен у збірці статей «Перформування спільного міста. На перетині мистецтва, політики і громадського життя» / пер. з анг. Я. Стріха, Ю. Дідоха, Т. Родіонова, В. Ядуха. – Харків : IST Publishing, 2019.

^[4] Переклад наданий митцями.

^[5] Там само.

^[6] Під час опису класифікації міст, Ґілен спирається на дві опозиції: місце й простір, а також стратегія й тактика. На думку Де Серто, місце – це чітко визначена і окреслена територія, тоді як простір характеризується рухом і тимчасовістю. З іншого боку, Мішель де Серто описує стратегію як інструмент влади, тоді як тактика – це короткочасна дія, розроблена користувачем міста для роботи з усталеним планом. Ґрунтуючись на цьому протиставленні, Ґілен характеризує монументальне місто за співіснування місця і стратегії, ситуативне місто – місця і тактики, креативне місто – простору і стратегії і спільне місто – простору і тактики.

^[7] Там само.

^[8] Див. 3.

^[9] Робота створена в рамках резиденції “Ландшафт як монумент” для художників, кураторів, дослідників та активістів. Резиденція була організована Платформою культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ за підтримки Українського культурного фонду влітку 2020 року. Куратори: Олександра Погребняк й Дмитро Чепурний. Учасникам було запропоновано працювати з темами культурного, екологічного та промислового ландшафтів та дихотомії людини / природи з допомогою сучасного мистецтва, екології чи політики.

^[10] З етеру телеканалу НТК від 25 червня 2016 року. Відео можна переглянути у вільному доступі за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=3indk87jcL0.

^[11] Там само.

^[12] Галичина або Галіція – регіон західної частини сучасної України та східно-південної частини сучасної Польщі. За часів Австро-Угорської імперії являла собою Королівство Галичини та Лодомерії. Займає територію сучасних Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей в Україні.